Олег Панюта: «Кожен із вас щодня має наближати нашу ПЕРЕМОГУ!»
На факультеті кіно і телебачення продовжуються ексклюзивні зустрічі, майстер-класи, воркшопи провідних телевізійників, відомих професіоналів-практиків медійної сфери. Нещодавно відбувся майстер-клас українського телеведучого, журналіста, актора і продюсера Олега Панюти.
Упродовж зустрічі медійник розповів про власний професійний досвід на телебаченні, специфіку ведення новин в умовах війни і відповів на численні запитання студентської молоді.
Найперший творчий доробок Олега Панюти – газетярський – у 9 років він написав замітку в районній газеті Джанкою (АР Крим), де мешкала його родина. За шкільні роки цікавість до журналістської справи лише зросла. Тож у 18 Олег вступив на факультет журналістики столичного вишу, щоб опанувати улюблену професію. На другому курсі у межах практики відвідав навчальну телевізійну студію, і саме тоді, за його словами, «закохався у телебачення». Варто сказати, що й нині, через 30 років успішної кар’єри на ТВ, Олег продовжує любити свою справу, надихаючи інших творити.
Деталізуючи біографію телевізійника, історія його успіху повертає нас у 90-ті минулого століття.
Перший телевізійний ефір митця відбувся 1990 року в Сімферополі (АР Крим), на обласній телерадіомовній компанії.
Після закінчення університету у 1993 році Олег Панюта рік працював редактором у рекламному агентстві «Патрис-Н». 1994 року став редактором масмедіа центру «Нова мова». Із 1994 по 1997 рр. був прессекретарем Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків України. У 1996 році навчався за програмою для прессекретарів та журналістів у рамках розвитку демократії нових незалежних держав у Вашингтоні. 1999-2004 рр. працював на «Новому каналі» редактором, керівником ранкового інформаційного блоку, ведучим програм «Репортер. Ранок», «Репортер. Бізнес», «Репортер. Київ». Був автором і ведучим програм «Сезон зі смаком Davidoff» і «Тим часом». Із 2000 по 2002 рік був прессекретарем компанії «Український алюміній». У 2005 році став ведучим інформаційної програми «Новини», віцепрезидентом з інформаційної політики Національної телекомпанії України. 2006-го працював продюсером і ведучим програми «Ранок з Інтером». У 2007 році був продюсером і ведучим програми «Сніданок з 1+1». 2009 року змінив телевізійний формат на друкований і очолив редакцію журналу про кіно і телебачення «Telecity». Однак це тривало не довго. 1 листопада 2009-го інформаційно-аналітичний тижневик «Подробиці тижня» на «Інтері» вийшов в ефір в оновленому форматі. Новим ведучим програми став Олег Панюта.
У червні 2013 року за власним бажанням залишив «Інтер», а вже 4 листопада того ж року у програми «Подробиці тижня» на телеканалі «Україна» з’явилось нове стильне обличчя О. Панюти. Потому він став ведучим найбільш рейтингової інформаційної програми в українському телеефірі «Сьогодні. Підсумки з Олегом Панютою» на телеканалі «Україна». Із 15 жовтня 2022 року – ведучий телеканалу «Ми – Україна».
Окрім телевізійного, Олег має досвід у кіно, він як актор долучався до участі в кількох серіалах: «Завтра буде завтра», «Небо в горошок» і «Безсмертник».
Із початком війни у складі телевізійної команди однодумців Олег Панюта приєднався до телемарафону «Єдині новини», щоб пліч-о-пліч із колегами стати суцільним потужним фронтом на захист інформаційних кордонів країни.
«Я радий бачити вас, незважаючи на те, що країна у війні. Я пишаюсь усіма, хто сьогодні на передовій віддає своє здоров’я і життя за нашу можливість жити тим життям, в якому ми можемо дозволяти країні рухатися вперед, це, насправді, надихає», – зауважив на початку зустрічі ведучий.
Олег Панюта акцентував, що українське телебачення вже рік створює єдиний контент, спрямований на спілкування з різною цільовою аудиторією: «Уже рік немає програми «Підсумки» на телеканалі «Україна», як немає вже і телеканалу «Україна», але я є, так само, як і багато моїх колег по телевізійному цеху, які працювали в найбільшому медіахолдингу на той момент. Ми зараз створили продакшн, він, як і більшість телевізійників, виробляє єдиний телевізійний продукт, який існує у форматі телемарафону «Єдині новини», тож згідно з тим графіком, який в нас є, ми виходимо в ефір і маємо свою частку для спілкування з глядачем».
За словами медійника, війна змінила спосіб життя кожного, і телевізійники не лишились осторонь. Вони мали потребу працювати далі, і єдина можливість реалізуватись у форматі війни – об’єднатися й створювати те, що необхідно було для більшості телеглядачів.
«Перше завдання, яке стояло перед нами, це дати вичерпний об’єм інформації про події, що відбуваються, бо, в першу чергу, оперативна подача того, що є на фронті і в державі – це запорука, аби країна вистояла на інформаційному фронті. Для вас це, мабуть, не дивина, що ворог так само веде свою війну і вів її задовго до початку активних ворожих дій, він так само працював і працює на телевізійних фронтах і на телеграм-напрямках, у будь-якому інформаційному сегменті спотворення інформації, де це тільки можливо, аби посіяти зневіру, дезорієнтувати, щоб зіпсувати, ну, принаймні, настрій. А за максимумом фізично зробити з нашою країною те, що вони намагаються вже який рік, не перший, ні, останні 300 років, та підкорити, зневолити і переробити за своєю подобою.
Боже збав применшити зусилля наших хлопців, героїзм і мужність кожного, хто стоїть на передовій, хто допомагає, аби наше військо гідно опиралося, а дуже часто і давало по мордяці всім тим, хто прийшов на нашу землю. Але інформаційний сектор – це так само дуже-дуже важлива складова, бо те, що відбувається в Україні, мають знати не лише українці, а й весь світ. Тому надважливо якісно інформувати. Пам’ятати про те, що нас так само слухають і дивляться вороги, не сказати зайвого, але і не давати можливості перекручувати інформацію.
Окрім телемарафону, кожен із журналістів, хто відчуває потребу працювати 24/7, як то кажуть, робить це не тільки за допомогою телевізійного формату. Для цього зараз дуже велика кількість інструментів, і наші онлайн- та соціальні мережі – це те, чим так само активно користуємося і чим маємо послуговуватися, аби достукатися до тих, хто на Заході, тих, хто в інших країнах».
На запитання студентської молоді, які є складнощі у веденні новин під час війни, Олег відповів: «Якщо ти робиш це 30 років, немає ані складнощів, ані якихось особливостей. Але, насправді, дуже складно зробити щось унікальне, враховуючи те, що до тебе були випуски новин від твоїх колег.
А особливість є в тому, що не всі теми, про які ми могли б говорити в мирному житті, сьогодні маємо можливість висвітлювати, зокрема, це стратегічні запаси, наші втрати або поранення, розташування підприємств, які є критично важливими для інфраструктури, економіки країни. Із цієї серії, ви знаєте, чому не можна публікувати в соцмережах наслідки прильотів бомбардувань, обстрілів, тому що ворог знову ж таки в режимі онлайн моніторить всі ці історії. І якщо раптом, слава Богу, не долетіло чи не прилетіло, вони мають можливість, на жаль, все коригувати, це стосується і новин. Згадайте, наприкінці весни – на початку літа, можливо, це дуже яскравий збіг: наші колеги по марафону робили інформацію, як відновлюється ворожа техніка на одному з ремонтних підприємств, там не було показано нічого, щоб могло зорієнтувати, де це відбувається, але цього було достатньо для того, щоб найближчим часом чи буквально через добу-півтори після того, як цей сюжет ввечері вийшов в ефір телемарафону, туди прилетіло, і той цех був зруйнований. Чи можемо ми звинувачувати в цьому колег, не знаю, чи можемо сказати, що саме ця подія стала причиною для чергової цілі, знову ж таки, складно сказати, але те, що сам факт появи цієї історії і наступний факт прильоту, дуже ретельно примушує нас дивитися, а що ми робимо, про що говоримо, як це може бути використане ворогом.
А так все інше дуже просто: бери, розказуй, роби це так, аби тобі було не соромно, настрій при цьому відповідний, посміхатися і танцювати, ясна річ, не будеш. Але, незважаючи на те, що країна у війні, незважаючи на те, що кожного дня ми бачимо, знаємо і відчуваємо, що це смерть, що це сльози, що це знедолені люди, так чи інакше, спілкуючись через камеру, ми все одно маємо це робити, аби люди не зневірилися і мали можливість зрозуміти, що наша сила і наш спротив, наша боротьба приведуть до нашої Перемоги».
Відомо, що кожному тележурналісту або ведучому доводиться працювати перед телевізійною камерою чи, можливо, телефонною, або у планшеті, уявляючи перед собою певну аудиторію, з якою хотілось би поділитись цікавим фактом або новиною. Для Олега це не лише спілкування через технічний пристрій, а значно цінніше, ніж здається на перший погляд, – це можливість передати власні емоції, думки іншим людям, зокрема, й рідним, яких немає зараз поруч.
«Насправді, ось ця історія – це як інструмент для спілкування з тією людиною, яку я зараз, ну, не маю можливості побачити з якихось причин. Мої батьки живуть у Криму, я вдома не був з 2013 року, останні три роки я не маю можливості побачитися з рідними, коли була можливість, вони ще до мене приїздили. А зараз тим більше вони не можуть сюди приїжджати, і час вже бере своє. Тому мені дуже знайоме це відчуття, коли ти можеш поспілкуватися з рідною тобі людиною тільки за допомогою технічної історії, це може бути камера, телефон, ноутбук, але все одно це маленьке віконечко, через яке для тебе відкривається зовсім інший світ, який є близьким тобі. Це частина твого життя, що зараз дуже далеко від тебе, і ти розумієш, що нічого не можеш зробити фізично, аби потрапити туди, де звик себе бачити або хотів би побачити в цей момент. Але це не є перешкодою для того, щоб поговорити зі своїми батьками, це не є перешкодою для того, щоб побачити їхній настрій, це не є перешкодою для того, щоб дати їм надію, що це все зміниться, і найближчим часом ти можеш зустрітися з ними і обійнятися. Ну і взагалі, знаєте, коли ми звикли до того, до чого потім раптом перестаємо мати можливість доторкнутися, – зовсім інші відчуття. От я зараз фізично не можу стати на поріг свого дому. Для багатьох це важливо, коли ти можеш приїхати до мами або тата, до бабусі, але я це відчув лише тоді, коли фізично не зміг потрапити туди.
Це шматочок твоєї історії, яка, можливо, більше нікому не цікава, але це твоя частка життя, і від того, як ти ставишся до свого минулого, залежить те, як ти побудуєш своє завтра.
Через те ось ця історія насамперед про тебе, чи можеш ти розказати так, щоб тобі повірили, чи можеш ти бути корисним тим, хто тобі довіряє, чи можеш ти допомогти чимось тим, хто від тебе чекає допомоги. Це історія про кожну людину, яка працює в телевізійному форматі, тому що дуже багато хто думає, ось журналіст в кадрі зараз поставить запитання, комусь подзвонить або напише. Ні, не завжди. Але від якісно знятого кадру оператором, котрий у цей момент фіксує там мою сльозу або як тремтять руки в людини, яка розповідає про той жах, який побачила, наприклад, у Дніпрі, залежить, як я, який ніколи в житті не був на місці трагедії, сприйматиму її як глядач, наскільки це може мене зворушити, сформувати ось те відчуття до агресорів, котрі нівечать мою рідну країну. Від цього також залежить, як буде битися наш хлопець на фронті, коли він побачить скривавлену руку, як би це важко не було, коли він побачить півника на шафі або годинник на стіні на восьмому поверсі, і це те, що залишилося від будинку. Ось такі речі – дуже важливі, тому телевізор, телебачення та телевізійна специфіка – це колективна робота, і це не пафос, це не констатація факту, це дії людини, яка знаходить, відшуковує, знімає, розпитує, монтує, бо від цього дуже багато залежить. І коли цей сюжет у півтори-дві хвилини проживає своє невеличке життя й іде, бо, насправді, ну, дуже рідко ми повертаємося до перегляду новин. Я, наприклад, можу дістати сюжет якийсь через 5 або там 10 років і згадати, в якій краватці я був на зустрічі з Тіною Кароль, хоча краватки в мене тоді не було».
Телесюжети О. Панюта порівняв із кінофільмами, відзначивши колосальну трудомісткість і насичену змістову й емоційну наповненість у створенні новинного матеріалу, зважаючи на його півторахвилинну тривалість.
«Якщо ми передивляємося фільми, аби знову відчути ту насолоду або той страх чи ту невпевненість, яку дає та чи інша стрічка. У телевізійного сюжету трошки інше забарвлення, інакше завдання, але в них дуже багато спільного, як на мене. Сюжет має право на існування тільки один раз, та за цей раз він повинен повідомити стільки, скільки весь фільм, який ми будемо передивлятися щомісяця, аби відновити свої відчуття. Звичайно, це дуже колосальна робота, тому що цей сюжет тобі треба робити сьогодні і завтра, бо, якщо ми працюємо в новинах, то маємо щодня розповідати про те, що відбулося. Так от таких сюжетів у нашому творчому професійному житті, мені здається, має з’являтися якомога більше. І коли ви будете працювати над своїми сюжетами, над кліпами, над фільмами, над документальними розслідуваннями, я сподіваюся, що у свій творчий доробок ви закладете потрібні вам емоції, настрої або кінцеву мету, які ви хотіли б передати глядачеві. Дуже часто це ще один сюжет, це ще один день, це ще одна робота, але я просто хотів би вам нагадати, що це ще один день вашого життя, який так само, як і прямоефірний телесюжет не повернеться».
Упродовж зустрічі студенти намагались дізнатись особистий погляд Олега Панюти щодо професійної специфіки, пов’язаної з телебаченням, а також, що саме його мотивує виходити в телеефір із позитивним настроєм.
«Моя мотивація – це ви, тому що таких людей, у яких відчуття схожі, на жаль, в цій країні зараз дуже багато, і спорідненість цих емоцій породжує й бажання пережити разом, і не допустити повторення.
І ось це бажання пережити, зафіксувати і зробити все, щоб навіть убезпечити весь світ, мабуть, у цьому є мотивація. Я розумію, що на мене так само дивляться ті, хто шукають відповіді на ці запитання, тож маю поділитись позитивним поглядом на життя, незважаючи на ту складність, з якою нам, країні доводиться кожен день стикатися».
Також молодь цікавилась, чи можна у прямому ефірі ведучим або тележурналістам показувати власні емоції: сміх, сльози, гнів, чи потрібно себе стримувати.
«Залежить від формату. Але, знаєте, ще б учора я сказав, що, коли ти розповідаєш про втрачене життя або загибель близької людини, сльози на обличчі ведучий не може собі дозволити. Зараз я так не вважаю, для кожного з нас оцей больовий поріг змінився. Та це не значить, що треба плакати при кожному сюжеті. Однак якщо це так, не дай Боже, станеться, я сподіваюся, що мені таке пробачать, так само, як і я готовий пробачити це своїм колегам, з якими це може відбутись. Знову ж таки, всім складно, ми це розуміємо, в кожного з нас свій запас міцності, але прощати це одна з людських чеснот. Я не думаю, що через прояв слабкості під час роботи, треба ганьбити, інша річ, не варто використовувати це для того, аби викликати у свій бік співчуття для заробляння зайвих балів.
Один з елементів, чому тобі довіряють або, як зробити так, аби тобі людина довіряла, рецепт дуже простий: варто бути самим собою, бо яку б маску ти на себе не надів, набагато швидше, ніж уявляєш, звикнеш до своєї ролі в кадрі, і ось тоді з тобою оця маска зіграє погану річ, вона з тебе спаде. Це може статися через 10 днів, рік, це може статися через хтозна скільки. Але чим довше ти будеш носити маску, яку одягнув на себе для того, щоб сподобатися глядачу, тим болючішим буде сприйняття твого справжнього обличчя, коли вона зникне. І коли це станеться, а це обов’язково станеться, тому що ти не можеш із цією маскою зріднитись, вона все одно спаде або з тебе її знімуть. Ось це і буде найстрашнішим у твоєму житті. Бо людина, яка по той бік телевізора зрозуміє, що ти був несправжнім, а справжній ось зараз, тобі не пробачить, це я знаю не по собі, а по багатьох колегах, які цим намагалися скористатися, тому природність і позитив – найправильніше, як на мене».
Підсумковим було запитання щодо працевлаштування: наскільки важко знайти роботу на телебаченні, коли безліч каналів закриваються?
«І складно, і просто, питання в іншому, ким ви хочете працювати. Доведіть, що ви можете обійняти це місце, а для того, щоб це довести, потрібно, справді, дуже-дуже мало – зробити або запропонувати щось, аби мати право зайняти цю позицію.
Я б вам радив починати з будь-якої можливості, яка так чи інакше дотична до телевізійного процесу: це може бути гостьовий редактор, це може бути людина, яка буде асистентом оператора в студії, це може бути адміністратор. Насправді, доторкніться до телевізійного процесу! Це один шлях. Інший – вдосконалення власних навичок. Зрозумійте, що телевізор зараз у тому вигляді, в якому він є, доживає останній період свого життя, на жаль, як би мені це не хотілося промовляти. Телебачення обов’язково зміниться, і війна лише пришвидшила цей процес, але те, що телевізор не буде таким, як він був до війни, правда. Це буде синергія, це буде поєднання телевізійного і діджитального, це буде щось третє, унікальне. Якби я знав відповідь на це питання, уже б займався цим і порадив вам із задоволенням.
Але, якщо ви хочете розповісти про подію першим або так, як ніхто не може розказати, чи знайти той формат, який достукається до вашого глядача, вам для цього не потрібно сьогодні телебачення, у вас все це є. У кожного з вас є телефон і є можливість записати коротке хвилинне відео, яке порве простори інтернету, чи не так. І це багато хто з вас робить. Звичайно, телевізійна аудиторія не співмірна дуже часто з тим, що може дати інтернет, ну, принаймні для сталої аудиторії, на яку орієнтується український політикум або орієнтувався ще до 24 лютого. Тому дайте собі відповідь на питання, а що ви хочете: аби ви були на вершині слави і вам аплодували, чи, щоб до вас дослухалися і шукали вашу сторінку та скролили, аби знайти підтвердження тій чи іншій інформації.
Репутація – це ваш власний багаж знань, які ви можете здобути тільки щоденною працею, і я вас на це підштовхую, до цього закликаю і бажаю, щоб ви це зробили якомога швидше. Ось тоді й поміряємося тими стільцями, на яких ми будемо сидіти. Спасибі вам, успіхів і не забувайте, що кожен із вас щодня має наближати нашу Перемогу!»
Молодь факультету кіно і телебачення подякувала оваціями Олегу Панюті за змістовний майстер-клас, відверту та щиру розмову, професійні інсайти й поради, якими обіцяла скористатись у майбутньому.
